ШПОРИ З ГОСПОДАРСЬКОГО

 

 

 

економіки

8.Методи державного впливу на господарську діяльніст

9.Форми державного впливу на господарську діяльність

10. Державна регуляторна політика у сфері господарської діяльності

 

 

 

 

Четвертий-у розвитку торгового права іменується періодом перетворення торгового права в господарське право. Господарське право-це крок у перед у порівнянні з торговим правом через свою універсальність:інститути господарського права призначені для регулювання як комерційної , так і не комерційної господарської діяльності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Предмет господарсько-правового регулювання слід визначати із перших статтей ГКУ , а саме те,що господарські відносини, які виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами й іншими учасниками відносин у сфері господарювання.  Зрозуміло, що варто говорити про дві складові предмета господарського права. Перший – функціональний. Він припускає виділення відносин, які спрямовані на процес організації та здійснення господарської діяльності. Другий – суб’єктивний. Він припускає виділення суб’єктивного складу відносин- суб’єктів господарювання й учасників відносин у сфері господарювання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

У літературі зустрічається багато визначень державного регу­лювання економіки. Наприклад, в одних випадках під ним розумі­ється діяльність держави, яка направлена на створення умов для стабільного розвитку економіки, підтримки оптимальних темпів її відтворення і рівня життя населення, а також процес узгодження загальнонаціональних інтересів держави і інтересів його суб'єктів з інтересами господарюючих суб'єктів і населення на основі їх якнайкращого поєднання для досягнення цілей і завдань суспіль­ного розвитку. Державне регулювання ринкового господарства визначається й через комплекс типових заходів законодавчого, виконавчого і контролюючого характеру, які здійснюються право­мочними державними установами і громадськими організаціями з метою стабілізації і пристосування існуючої соціально-економічної системи до умов, які змінюються.В юридичній та іншій літературі вживається також термін «дер­жавне управління економікою». Зокрема, О.М. Вінник відзначає, що управління (як правова форма державного керівництва еконо­мікою) означає ухвалення компетентним органом юридично зна­чущих рішень для суб'єктів господарювання з оперативних питань господарського життя (здійснення державної реєстрації суб'єктів господарювання, окремих видів договорів і майна; видачі ліцензій, патентів і інших дозволів; встановлення квот; затвердження стан­дартів і здійснення сертифікації продукції; встановлення лімітів на використання природних ресурсів тощо). Компетентні органи держави здійснюють при цьому весь комплекс необхідних управ­лінських функцій. На думку О.П. Рябченка, державне управління економікою — це особлива частина управління розвитком суспіль­ства, що здійснюється уповноваженими органами державної влади і місцевого самоврядування, функціонування яких направлене на реалізацію конституційно закріплених положень щодо соціальної спрямованості економіки. Державне управління економікою має владний, організаційний, виконавчий характер.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

це інформування щодо стану справ, необхідність наявної інформації для успішної управлінської діяльності;

­цесом у вигляді фінансових планів і фінансового контролю.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Метод правового регулювання господарсько-правових відносин

Метод рекомендацій передбачає видання компетентними органами адресованих суб’єктам господарювання пропозицій (рекомендацій) щодо певної (бажаної для суспільства, ефективної) поведінки (порядку дій) у сфері господарювання. Це – примірні господарські договори, примірні установчі та внутрішні правові документи господарських організацій, у т. ч. відкритих акціонерних товариств.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4. Принципи господарського права

у господарські відносини.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

5. Господарське право як система законодавства та інших джерел права

У своїй сукупності джерела господарського права визначають рамки юридично значущої поведінки суб’єктів господарювання. Господарським законодавством прийнято називати сукупність нормативно-правових актів, направлених на регулювання господарської діяльності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

. Поняття легалізації господарської діяльності та її елементів

Стосовно господарських правовідносин можна стверджувати, що легалізація господарської діяльності означає наділення суб’єкта господарювання необхідними юридичними документами, що дозволяють йому законно здійснювати господарську діяльність, а легітимація є підтвердженням у різних ситуаціях законності здійснення господарської діяльності суб’єктом господарювання за результатами перевірки його документів, що встановлюють право, та самої діяльності на предмет відповідності вимогам законодавства. Остаточну оцінку легітимності діяльності суб’єкта господарювання може дати тільки суд.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Економічні або непрямі методи спрямовані на створення державою певних економічних фінансових чи матеріальних стиму- лів, що впливають на поведінку суб’єктів господарювання й обу- мовлено цю поведінку. До цих методів належать: – інструменти податкової політики (податкові ставки і види податків, податкові пільги); – інструменти грошово-кредитної політики (операції на від- критому ринку, дисконтні ставки, норми обов’язкових резервів, регулювання грошової маси, кредитні пільги); – інструменти фіскальної політики (регулювання доходів бюджету, структура та обсяг державних витрат); – інструменти амортизаційної політики (норми амортизації та напрями використання амортизаційного фонду). Прямі й непрямі методи взаємозв’язані між собою, їх вико- ристання залежить від конкретних соціально-економічних умов країни і цілей, яких заплановано досягти.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Форми державного впливу на господарську діяльність можна розділити на:

— планування (директивне та індикативне);

—- нормативне регулювання;

— індивідуальне управлінське рішення;

— контроль;

— нагляд;

— координацію;

— формування звітності;

— інформаційне забезпечення суб'єктів господарських відносин;

— припинення правопорушень;

— відновлення правових положень;— покарання винних у порушенні законодавства тощо.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Державна регуляторна політика у сфері господарської діяльності — це напрям державної політики, спрямований на вдосконалення правового регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб’єктами господарювання, недопущення ухвалення економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави в діяльність суб’єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах, у порядку та в спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.

.

Найважливішим нормативно-правовим актом, який регламентує цей аспект діяльності держави, є Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» від 11 вересня 2003 р.

Згідно з цим законом під регуляторними органами розуміють Верховну Раду України, Президента України, Кабінет Міністрів України, Національний банк України, Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення, інший державний орган, центральний орган виконавчої влади, Верховну Раду Автономної Республіки Крим, Раду міністрів Автономної Республіки Крим, місцевий орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, а також посадову особу будь-якого із зазначених органів, якщо відповідно до законодавства ця особа має повноваження одноособово ухвалювати регуляторні акти.

До системи органів виконавчої влади, які беруть участь у загальному управлінні господарською діяльністю (без урахування галузевої специфіки), відносять:

Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України;

Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва;

Державний комітет з питань технічного регулювання та споживчої політики України;

Державний комітет статистики України;

Державну податкову адміністрацію України;

Державну митну службу України;

Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку України;

Фонд державного майна України;

Державну службу експортного контролю України.

До інших органів держави, які безпосередньо впливають на господарську діяльність, належить Антимонопольний комітет України.

­ництва та архітектури та ін.).

До регуляторних органів також належать територіальні органи центральних органів виконавчої влади, державні спеціалізовані установи та організації, некомерційні самоврядні організації, які здійснюють керівництво та управління окремими видами загальнообов’язкового державного соціального страхування, якщо ці органи, установи та організації відповідно до своїх повноважень ухвалюють регуляторні акти.

Регуляторні органи в межах своїх повноважень ухвалюють нормативно-правові акти, інші офіційні письмові документи, які встановлюють, змінюють чи скасовують норми права, застосовуються неодноразово та щодо невизначеного кола осіб, які або окремі положення яких спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб’єктами господарювання.

Забезпечення здійснення державної регуляторної політики включає:

установлення єдиного підходу до підготовки аналізу регуляторного впливу та до відстежування результативності регуляторних актів;

підготовку аналізу регуляторного впливу;

планування діяльності з підготовки проектів регуляторних актів;

оприлюднення проектів регуляторних актів з метою одержання зауважень і пропозицій від фізичних та юридичних осіб, їх об’єднань, а також відкриті обговорення за участі представників громадськості питань, пов’язаних з регуляторною діяльністю;

відстежування результативності регуляторних актів;

перегляд регуляторних актів;

систематизацію регуляторних актів;

недопущення ухвалення регуляторних актів, які є непослідовними або не узгоджуються чи дублюють чинні регуляторні акти;

виклад положень регуляторного акта в спосіб, який є доступним та однозначним для розуміння особами, котрі повинні впроваджувати або виконувати вимоги цього регуляторного акта;

яльності.

Надзвичайно важливими в цьому зв’язку є повноваження спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань державної регуляторної політики (а це — Державний комітет з питань регуляторної політики і підприємництва) і його територіальних органів.

Так, проекти регуляторних актів, які розробляються центральними органами виконавчої влади, підлягають погодженню з Держкомпідприємництва, а проекти регуляторних актів, що розробляються Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими органами виконавчої влади, територіальними органами центральних органів виконавчої влади, підлягають погодженню з відповідними територіальними органами Держкомпідприємництва.

Інші завдання та повноваження Державного комітету з питань регуляторної політики та підприємництва визначаються Положенням, затвердженим Указом Президента України від 25 травня 2000 р. № 721.Передусім до них відносять:

участь у формуванні та реалізації єдиної державної політики у сфері підприємництва, зокрема регуляторної політики, державної політики щодо ліцензування підприємницької діяльності та державної реєстрації підприємництва;

­заної з розробленням та реалізацією заходів щодо проведення єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва, ліцензування підприємницької діяльності, державної реєстрації підприємництва;

сприяння формуванню системи фінансово-кредитної, консультативної та інформаційної підтримки підприємництва.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

. Державна реєстрація суб’єктів господарювання

3. документ про сплату збору за державну реєстрацію 4. інформацію з документами, що підтверджують структуру власності засновників-юридичних осіб, яка дає змогу встановити фізичних осіб- власників істотної участі цих юридичних осіб

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

. Державна реєстрація припинення суб’єктів господарювання

і.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

. Ліцензування певних видів господарської діяльності

Отже, ліцензування - це діяльність повноважних органів державної влади чи місцевого самоврядування з видачі, обліку, переоформлення й анулювання ліцензій, а також із контролю за дотриманням ліцензіатами ліцензійних умов і законодавства про ліцензування. Ліцензія – це документ державного зразка, що засвідчує право суб’єкта господарювання – ліцензіата на здійснення вказаного в ньому виду господарської діяльності протягом певного терміну за умови виконання ліцензійних умов . Ліцезії видаються на строк не більше 5 років, якщо інше не передбачено законодавством.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

. Патентування деяких видів господарської діяльності

Торговий патент не можна плутати з патентом, який видається на підтвердження права інтелектуальної власності юридичної особи або громадянина на такі об’єкти , як винахід, промисловий зразок, корисна модель, нові сорти рослин тощо.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

. Поняття суб’єкта господарського права

Третьою, суто юридичною ознакою суб'єкта господарського права є його господарська правосуб'єктність. Суб'єкт господарського права має основану на законі можливість набувати від свого імені майнові та особисті немайнові права, вступати в зобов'язання, виступати у судових органах. Отже, суб'єкти господарського права - це організації, які на основі юридичне відокремленого майна в межах своєї господарської компетенції безпосередньо здійснюють господарську діяльність і використання її результатів або управлінську діяльність в економіці.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Нетиповими колективними суб’єктами господарювання можуть бути названі відособлені підрозділи (структурні одиниці) господарських організацій, що діють на території України, зокрема філії та представництва, особливо іноземних юридичних осіб.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

. Правовий статус громадян-підприємців

. Це:  - Президент України, члени Кабінету Міністрів України, посадові особи центральних державних і місцевих органів, інші державні службовці;  - народні депутати України і депутати місцевих рад;  - посадові особи органів прокуратури, суду, безпеки, внутрішніх справ, нотаріату; - військовослужбовці, а також громадяни, які проходять альтернативну службу; - особи, щодо яких вироком суду заборонено здійснення підприємництва впродовж певного терміну.

 

 

 

 

 

. Підприємство як основний господарюючий суб’єкт

- приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян або суб’єкта господарювання (юридичної особи);  - підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);  - комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;  - державне підприємство, що діє на основі державної власності;  - підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об’єднання майна різних форм власності)

 

 

 

 

 

 

 

 

. Установчі документи суб’єктів господарювання

 – це рішення про створення установи в порядку гл. 7 ГК України. Особливістю установи за ГК України є те, що нею є організація, створена засновниками, які не приймають участі в управлінні нею, шляхом об’єднання їх майна для досягнення певної мети за рахунок цього майна.

 

 

 

 

 Дані різновиди розрізняються за декількома підставами:  1) державне комерційне підприємство є суб’єктом підприємницької діяльності і діє на принципах підприємництва, а казенне підприємство є некомерційним суб’єктом господарювання; 2) основна мета діяльності державного комерційного підприємства – отримання прибутку, а казенного – задоволення інтересів товариства і держави. 3) комерційне державне підприємство може бути створене за рішенням будь-якого органу державної влади, який уповноважений на створення такого підприємства, а казенне підприємство створюється тільки за рішенням Кабінету Міністрів України; 4) казенні підприємства можуть бути створені тільки у певних галузях народного господарства.

 

 

 

 

 

 

 

 

. Кооператив як підприємство колективної власності

4) спеціальний фонд, який створюється за рахунок цільових внесків та інших надходжень для забезпечення статутної діяльності кооперативу ат рішень його органів управління.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

. Суть і співвідношення різних видів господарських товариств

 є подібним до повного товариства, проте разом з одним або декількома учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов’язаннями додаткову солідарну відповідальність всім своїм майном, тобто повними учасниками, в товаристві є також вкладники, які не приймають участі в управлінні товариством і ризикують тільки своїми внесками.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

. Правовий статус акціонерних товариств

 товаристві акції розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки або купівлі-продажу на біржі. Засновники закритих акціонерних товариств до дня скликання установчих зборів повинні внести не менш як 50 відсотків номінальної вартості акцій.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

. Особливість його (і головна відмінність від товариства з обмеженою відповідальністю) полягає в тому, що учасники товариства з додатковою відповідальністю відповідають за його боргами своїми внесками до статутного фонду, а при недостатності цих сум додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску кожного учасника. Граничний розмір відповідальності учасників передбачається в установчих документах.

. Правовий статус повного і командитного товариства

Управління справами командитного товариства здійснюється тільки учасниками з повною відповідальністю (повними товаришами). Якщо в товаристві є тільки один такий учасник, управління справами він здійснює самост

 

 

 

. Об’єднання підприємств

Після досягнення статутної мети консорціум або ліквідується, або перетворюється рішенням його засновників і реєструється як постійне господарське об'єднання.

 

 

 

 

 

 

Змістом господарського зобов’язання є сукупність суб’єктивних прав та обов’язків учасників відношення з організації господарської діяльності, безпосереднього її здійснення. Важливо відзначити ще одну особливість змісту господарського зобов’язання – воно не вичерпується тільки взаємними правами та обов’язками сторін. Господарське зобов’язання часто одночасно породжує зобов’язання сторін перед державою. Наприклад, суб’єкт господарювання, що уклав договір банківського рахунку, зобов’язаний повідомити податкову інспекцію про факт відкриття поточного рахунку. До виконання ним цього обов’язку банк не має права проводити витратні операції по рахунку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

За сукупністю прав та обов’язків суб’єктів зобов’язання можна виділити прості зобов’язання, в яких сторони пов’язані одним правом та одним обов’язком, і складні, в яких суб’єкти наділені двома або більш правами та обов’язками.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Господарські договори, не заборонені законом, є найбільш поширеними підставами виникнення господарських зобов’язань.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зі вказаних способів захисту тільки чотири: відшкодування збитків, застосування штрафних, оперативно-господарських та адміністративно-господарських санкцій, – можуть бути названі заходами господарсько-правової відповідальності (господарсько-правовими санкціями).

 

 

 

 

 

У першому випадку мова йде про відповідність правосуб’єктності осіб, що беруть участь у правовідношенні, тим критеріям, які висуваються законом відносно правопорушника та потерпілої сторони. У другому випадку маються на увазі фактичні дії, які характеризуються законом, договором або адміністративним актом як протиправні. Мова йде про господарське правопорушення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

­їни. Аналогічна відповідальність виникає у холдингової компанії у випадку, якщо діями чи бездіяльністю такої компанії дочірнє підприємство доведене до банкрутства (п. 6 ст. 126

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

­ні санкції стягуються понад завдані збитки.Законом або договором можуть бути передбачені випадки, коли:— допускається стягнення тільки штрафних санкцій;— збитки можуть бути стягнуті в повній сумі понад штрафні санкції;— за вибором кредитора можуть бути стягнуті або збитки, або штрафні санкції.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

. Поняття економічної конкуренції та її елементи.

діяльності та необхідність вдосконалення виробництва, а відсутність попиту на продукцію потенційних контрагентів - про недоцільність встановлення з ними договірного зв'язк

—         суттєве обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

­меження конкуренції.

 

 

 

. Антиконкурентні дії органів влади,місцевого самоврядування та адміністративно-господарського управління і контролю.

­го регіону країни в інший або надання дозволу на реалізацію товарів з одного регіону в інший за визначеного обсягу або при виконанні певних умов;

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

. Контроль за концентрацією суб’єктів господарювання.

­чає сумісництво керуючих посад у різних суб'єктах господарювання.Є випадки, які не підпадають під концентрацію,вони визначені законом.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

­тичними даними, є достовірними, об'єктивними, корисними для інформування споживачів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

- «Про перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації» - «Про Державну програму приватизації» - «Про особливості приватизації об’єктів незавершеного будівництва» Приватизаційні процедури забезпечили Укази Президента України, серед яких виділяються:- Указ «Про єдину систему органів приватизації в Україні;- Указ «Про забезпечення гласності в процесі приватизації державного майна»;- Указ «Про корпоратизацію підприємств.Центральне місце серед правових актів даної сфери займає Державна програма приватизації, що визначає основні цілі, пріоритети, завдання та способи приватизації державного майна, майна, що належить Автономній Республіці Крим, і відчуження комунального майна, групи об’єктів, які підлягають приватизації, орієнтовні завдання щодо обсягів приватизації та надходження засобів від неї до Державного бюджету України і відповідні заходи щодо виконання Програми.До 2000 р. такі програми приймалися Верховною Радою України щорічно, і лише в 2000 р. у зв’язку із зниженням темпів приватизації та економікою, що стабілізувалася, парламент країни прийняв рішення про твердження програм на три роки.

 

 

 

Суб’єктів приватизації можна розглядати в широкому та вузькому розумінні. У вузькому розумінні під суб’єктами приватизації розуміються дві сторони процесу приватизації – орган приватизації та покупець. У широкому розумінні суб’єктами також є посередники.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

. Способи приватизації.

Крім того, акції підприємств групи Г у зв’язку з необхідністю прозорості продажу підприємства, що займає монопольне положення або стратегічне значення для України, проводиться найчастішим за конкурсом. Таким чином, продаж акцій як спосіб приватизації є похідною формою від перших трьох способів приватизації.Крім того, окремими законодавчими актами можуть бути встановлені інші способи приватизації, що використовуються відносно конкретних категорій об’єктів. Наприклад, пункт 69 Державної програми приватизації і ст. 6 Закону України «Про особливості приватизації об’єктів незавершеного будівництва», окрім вищезгаданих способів, встановлює можливість приватизації шляхом внесення об’єкту незавершеного будівництва до статутного фонду господарського товариства як внесок держави, а також продаж його під розбирання. Об’єкти групи Г приватизовуються тільки конкурентними способами.У зв’язку з цим потрібно відзначити, що в Україні згідно із законодавством сформовано тільки три способи приватизації: викуп, конкурс і аукціон. Решта способів є похідними від цих трьох.Продаж об’єктів на аукціоні – це спосіб приватизації, за яким власником об’єкта стає покупець, що запропонував у ході аукціону максимальну ціну. Продаж об’єктів приватизації на аукціоні здійснюється за наявності не менше трьох покупців.Аукціон проводить ведучий (ліцитатор), який описує об’єкт приватизації та умови його продажу. Початком торгів вважається момент оголошення початкової ціни продажу об’єкта. Якщо протягом трьох хвилин після триразового оголошення ціни не буде запропонована вища ціна, ліцитатор одночасно з ударом молотка оголошує про придбання об’єкта тією особою, яка запропонувала найвищу ціну. У процесі проведення аукціону його учасники піднімають квитки учасника з номером, зверненим до ліцитатора, та називають свою ціну. Якщо в ході аукціону протягом трьох хвилин після оголошення початкової ціни продажу покупці не виявляють бажання придбати об’єкт приватизації, ліцитатор має право понизити ціну об’єкта, але не більше ніж на 30 %. Якщо після зниження ціни покупці не виявляють бажання придбати об’єкт, торги припиняються, а аукціон вважається таким, що не відбувся.Продаж об’єктів за конкурсом – це спосіб приватизації, за яким власником об’єкта стає покупець, який запропонував якнайкращі умови подальшої експлуатації об’єкта (некомерційний конкурс), або за рівних фіксованих умов – найвищу ціну (комерційний конкурс).Конкурс проводить конкурсна комісія, склад якої затверджує орган приватизації.

 

. Стадії приватизаційного процесу.

майном. Відповідні органи та особи зобов’язані в п’ятиденний термін з моменту отримання повідомлення про прийняття рішення про створення комісії делегувати в її склад своїх представників.

. Поняття та об’єкти оренди у господарських відносинах.

до ст. ст. 793 і 794 ЦК України договори оренди капітальних споруд, що передаються в оренду на термін 3 роки і більше, підлягають нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Згідно зі ст. 290 ГК України оренда земельної ділянки у сфері господарювання вимагає нотаріального посвідчення та державної реєстрації тощо.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

. Субєкти оренди у господарських відносинах.

оговором.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ліквідації орендаря – юридичної особи або смерті орендаря – фізичної особи;- загибелі (знищення) об’єкта оренди (ст. 291 ГК України). Згідно зі ст. 291 ГК України та ст. ст. 782 і 783 ЦК України, орендодавець може зажадати розірвання договору оренди у випадку, якщо:а) орендар не вносить орендну плату більш 3-х місяців підряд;б) орендар використовує об’єкт оренди не за призначенням;в) орендар без згоди орендодавця, порушуючи умови договору оренди або закону, передав об’єкт оренди у користування третій особі;г) орендар своїми діями створює загрозу об’єкту оренди;д) орендар не проводить капітальний ремонт об’єкта оренди (якщо договір покладає обов’язок здійснення такого ремонту на орендаря).На вимогу орендаря (ст. 291 ГК України і ст. 284 ЦК України) договір оренди може бути розірваний у випадку, якщо:а) якість об’єкта оренди не відповідає вимогам,

 

. Особливості оренди об’єктів права державної та комунальної власності.

Окрім загальних норм про господарську оренду, законодавство України встановлює наступні особливості оренди об’єктів права державної та комунальної власності.В оренду не можуть передаватися такі об’єкти права державної та комунальної власності як:а) цілісні майнові комплекси казенних державних підприємств та їх структурних підрозділів;б) цілісні майнові комплекси державних підприємств та їх структурних підрозділів, що здійснюють діяльність, передбачену ст. 4 Закону України «Про підприємництво»;в) об’єкти, що підпадають під ознаки об’єктів, що не підлягають приватизації через їх загальнодержавне значення згідно ЗУ«Про приватизацію державного майна», або об’єкти, прямо вказані в ЗУ«Про перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації» і використовувані для випуску підакцизної продукції.Орендодавцями об’єктів права державної і комунальної власності є:- відносно цілісних майнових комплексів підприємств та їх структурних підрозділів, а також індивідуально-певного нерухомого майна (будівель, споруд, приміщень) – Фонд державного майна України і його регіональні відділення, органи приватизації об’єктів комунальної власності, створені місцевими радами;- відносно індивідуально-визначеного рухомого майна та нерухомого майна – державні та комунальні підприємства, за якими це майно закріплене. При цьому загальна площа нерухомості, яку підприємство здає в оренду за всіма укладеними ним договорами оренди, не може перевищувати 200 кв. м. З відома ФДМУ (його регіональних відділень), органів приватизації об’єктів комунальної власності державні та комунальні підприємства можуть здавати в оренду об’єкти нерухомості загальною площею понад 200 кв. м. і цілісні майнові комплекси структурних підрозділів (цехів, ділянок).Законодавство України детально регулює порядок укладення договору оренди державного (комунального) майна .Переважне право на отримання в оренду цілісного майнового комплексу підприємства або його структурного підрозділу має господарське товариство, створене більш, ніж половиною членів трудового колективу підприємства (структурного підрозділу). Проект договору оренди об’єкту права державної або комунальної власності узгоджується з рядом органів. Проте, у разі надання заявником всіх необхідних документів йому можуть відмовити в оренді тільки за наявності однієї з наступних умов:1) при прийнятті рішення про приватизацію або передприватизаційну підготовку об’єкта;2) при включенні об’єкта Кабінетом Міністрів України або місцевими органами влади у перелік підприємств, що вимагають залучення іноземних інвестицій;3) за відсутності згоди Антимонопольного комітету України у випадку, якщо закон передбачає необхідність такої згоди;4) за відсутності згоди органу, уповноваженого управляти майном, на виділення структурного підрозділу зі складу державного або комунального підприємства;5)•при прийнятті рішення про передачу об’єкта нерухомості в оренду бюджетній організації (установі).Для договорів оренди об’єктів права державної або комунальної передбачені додаткові істотні умови, до числа яких відносяться:- порядок виконання зобов’язань;- забезпечення виконання зобов’язань у формі неустойки (штрафу, пені),.

­тості та закону розподілу за працею), зумовили те, що ціни лише фіксували рівень витрат того чи іншого виробництва, що склався. У багатьох випадках цей рівень був досить далеким від суспільно необхідних витрат. Відірвані від об'єктивної вартісної бази, ціни, таким чином, не відповідали суспільно необхідним затратам праці і по суті перетворилися на планово-обліковий вимірювач. Цілком зрозуміло, що така система цін не могла застосовуватися в умовах реформування економіки, фундаментальним моментом якого у сфері ціноутворення є найбільш повне відображення в нових цінах суспільно необхідних затрат.

 

 

 

 

 

 

 

 

новлення і застосування державних фіксованих та регульованих цін і тарифів має вирішальне значення для забезпечення прав та законних інтересів абстрактного кола осіб, права яких можуть бути порушені протиправними діями, зокрема, монопольних утворень.

 

—           та інші.

-орієнтації цін внутрішнього ринку на рівень світового ринку.

 

 

 

 

 

 

 

 

проїзних квитків у міському пасажирському транспорті — метрополітені, автобусі, трамваї, тролейбусі (який працює в звичайному режимі руху).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Державна інспекція з контролю за цінами у своїй діяльності керується Конституцією України, Законом України «Про ціни і ціноутворення», Постановою Кабінету Міністрів України від 13.12.2000     р. № 1819 «Питання Державної інспекції з контролю за цінами», та іншими численними нормативно-правовими актами державних органів

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Прийняті рішення стосовно накладення санкцій та застосування заходів відповідальності за порушення дисципліни цін стосовно суб'єктів господарювання можуть бути оскаржені останніми у відповідності до порядку, встановленого чинним законодавством України.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

. Поняття розрахункових правовідносин.

­готівкового способу платежу

 

 

 

 

 

. Порядок відкриття та обслуговування банківського рахунку.

­дарювання на певний строк і на умовах, узгоджених у договорі банківського вкладу (депозиту). Проведення розрахунків і видача готівкових коштів з депозитних рахунків забороняються.

 

 

 

 

 

. Поняття і зміст готівкових розрахунків. 

­ливостей господарської діяльності підприємства (режим і специфіка роботи, віддаленість від банку, розмір касових оборотів, графік роботи інкасатора

Форми готівкових розрахунків

­ством України, суб'єкт господарювання уповноважений проводити операції без використання реєстратора розрахункових операцій і розрахункових книжок, але на вимогу покупця оформляє товарний чек, який підтверджує дані проведеної операції.

 

 

 

 

. Поняття та принципи безготівкових розрахунків.

безготівкових розрахунків — банки проводять списання коштів з рахунків клієнтів тільки за їх розпорядженням (згодою чи акцептом), окрім випадків примусового і договірного списання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Обов'язковим реквізитом електронного документа є електронний цифровий підпис. При виконанні розрахункової операції в національній валюті банк зобов'язаний перевіряти належне оформлення розрахункового документа. Розрахункові документи є чинними протягом певного часу з дня виписки. Зокрема, для платіжного доручення такий термін складає 10 днів, для гарантованого платіжного доручення — 30 днів, для платіжної вимоги на примусове списання (стягнення) термін дії диференціюється: для направлення в банк стягувача — 10 днів, в банк платника — 30 днів з дня складання.

 

 

 

 

 

 

. Розрахунки з використанням платіжного доручення

­ємства зв'язку здійснюються перекази на ім'я підприємств — для виплати заробітної плати, за організований набір працівників, для заготівлі сільгосппродукції тощо.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

. Розрахунки з використанням платіжної вимоги-доручення

­вувалася бенефіціаром в банк, який обслуговував платника, і підлягала оплаті, окрім випадків прямої відмови платника його акцептувати. За відсутності відмови в акцепті протягом 10 ти днів, акцепт вважався «мовчазним» і платіжна вимога підлягала оплаті. Акцептна форма розрахунків ставила платника в жорсткі рамки поведінки. Але вона мала і позитивне значення. Вже після закінчення 10-денного терміну після пред'явлення платіжної вимоги до оплати постачальник ми оцінити безумовність факту порушення зобов'язання платником. Це дозволяло прийняти своєчасні заходи щодо стягнення заборгованості.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

­нання «розрахункового чека», а виконання вихідного грошового зобов'язання (наприклад, щодо оплати товару).

 

 

 

 

 

 

 

 

­кументи перевіряються лише за формальними ознаками (їх склад, реквізити, наявність певних даних, підписів тощо). Саме тому УПДА веде мову про «документарний» акредитив.

. Розрахунки по інкасо (з використанням інкасового доручення)

­редбачатися, наприклад, договірне списання плати за розрахунково- касове обслуговування. Тут сам банк виступає ініціатором списання.

 

 

 

 

 

 

До розрахунків, заснованих на зарахуванні взаємної заборгованості платників, відносяться розрахунки, за якими взаємна заборгованість боржників та кредиторів погашається в рівних сумах і лише за різницею здійснюється платіж на загальних підставах.Такі розрахунки можуть здійснюватися шляхом зарахування зобов'язань між двома платниками або групи платників всіх форм власності однієї або різних галузей господарства.Підприємства, які мають постійні господарські зв'язки щодо постачання товарів (виконаних робіт, наданих послуг), можуть здійснювати розрахунки періодично по сальдо зустрічних вимог.В угодах сторонами передбачається періодичність звірок взаємної заборгованості зі складанням відповідного акту, визначенням термінів і форм розрахунків.Після складання акту звірки взаємної заборгованості сторона, залежно від того, на користь кого склалося кредитове сальдо взаємних зобов'язань, виписує розрахунковий документ (платіжне доручення, платіжна вимога-доручення) або оформляє вексель. Таким чином, безготівкові розрахунки характеризуються деякими перевагами, оскільки в такій формі відбувається економія на зношенні грошового матеріалу (банкнот, монет), скорочуються витрати на інкасування, зберігання, перевезення, перерахування готівки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вексель як визначена форма грошового забов'язання широко застосовується в господарському обороті УкраїниВекселем визначається цінний папір, який засвідчує нічим не обумовлене зобов'язання векселедавця (простий вексель) або іншого вказаного у векселі платника (переказний вексель) виплатити з настанням зазначеного у векселі строку відповідну суму володарю векселя (векселедержателю). Таким чином, вексель є безумовне, абстрактне, суворе формальне зобов'язання або наказ сплатити відповідну суму грошей. Основні учасники вексельних правовідносин – векселедавець, векселедержатель та платник. У залежності від того, хто є платником за векселем – сам векселедержатель чи третя особа – розпізнають два види векселів: простий і переказний. Переказний вексель інакше називається “трата”. Вексельне забов'язання утворюється одностороннім волевиявленням з боку векселедавця. Особливість векселя як цінного папера полягає в тому, що він є суворо формальним документом. З одного боку, щодо нього діє правило: чого немає у векселі, того не існує, з іншого – дефект форми векселя спричиняє його недійсність без попереднього визнання данного фокту з боку суду. Ця особливість одержала також назву вексельної суворості. Та недійсність векселя є відносною: недоліки форми векселя забирають від нього тільки “вексельну силу”, але не можуть перешкодити розгляду такого векселя як ділового документа іншої ділової природи (наприклад, боргової записки).Векселі, як і чеки, - невідємні елементи грошового обігу. Без них не можливо ефективно здійснювати міжгосподарськи розрахунки і вийти з платіжної кризи. Однак функціонування вексельного обігу в Україні пов'язане з певними труднощами. Причини тут різні: брак традиційних навичок у здійснені розхрахунків векселями; ненасиченість ринку відповідною товарною масою; неплатоспроможність та недисциплінованість багатьох господарських організацій.Звичайно, поки комерційні банки активно не працюють із векселями, адаптувати вексель до умов чинної системи розрахунків буде важко. Нині операції з векселями поетапно впроваджуються у практику діяльності комерційних банків. Діяльність банку здійснюється за двома основним напрямками:-       проведення класичних банківських операцій з векселями, тобто облік, інкасування, надання авалю, надання кредитів під заставу векселів, продаж векселів, що належать банку;-       оформлення векселями взаємозаборгованості суб'єктів підприємницької діяльності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

70) Розрахунки засновані на платіжній гарантії

Правова природа платіжної гарантії володіє всіма властивостями документарного акредитиву, але зі спрощеною схемою документообігу. Основна відмінність полягає в тому, що бенефіціар має право вибору: отримати платіж від контрагента безпосередньо, чекаючи банківського переказу платника, або реалізувати таку форму розрахунку як банківська гарантія. При акредитиві такої альтернативи не передбачено.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Державне регулювання інвестиційної діяльності здійснюється з метою реалізації економічної, науково-технічної і соціальної політики. Воно визначається показниками економічного і соціального розвитку України, республіканськими і регіональними програмами розвитку народного господарства, республіканським і місцевими бюджетами, передбачуваними в них обсягами державного фінансування інвестиційної діяльності.Державне регулювання інвестиційної діяльності включає управління державними інвестиціями, а також регулювання умов інвестиційної діяльності і контроль за її здійсненням усіма інвесторами та учасниками інвестиційної діяльності. Управління державними інвестиціями здійснюється республіканськими і місцевими органами державної влади і управління та включає планування, визначення умов і виконання конкретних дій по інвестуванню бюджетних і позабюджетних коштів  Регулювання умов інвестиційної діяльності здійснюється шляхом:- подання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галузей, виробництв - державних норм і стандартів; - заходів щодо розвитку та захисту економічної конкуренції; - роздержавлення і приватизації власності   - визначення умов користування землею, водою та іншими природними ресурсами;   - політики ціноутворення;   - проведення державної експертизи інвестиційних програм та проектів будівництва; Відповідно до ст. 19 Закону України “Про інвестиційну діяльність” захист інвестицій — це комплекс організаційних, технічних та правових заходів, спрямованих на створення умов, які сприяють збереженню інвестицій, досягненню цілі внесення інвестицій, ефективної діяльності об'єктів інвестування та реінвестування, захисту законних прав та інтересів інвесторів, у тому числі права на одержання прибутку (доходу) від інвестицій.Держава гарантує захист інвестицій незалежно від форм власності, а також іноземних інвестицій. Захист інвестицій забезпечується законодавством України, а також міжнародними договорами України. Інвесторам, у тому числі іноземним, забезпечується рівноправний режим, що виключає застосування заходів дискримінаційного характеру, які могли б перешкодити управлінню інвестиціями, їх використанню та ліквідації, а також передбачаються умови і порядок вивозу вкладених цінностей і результатів інвестицій.

 

 

 

 

 

 

 

. Форми державного регулювання інвестиційної діяльності. 

Зміст державного регулювання інвестиційної діяльності досить значний. Так, згідно з ч. 1 ст. 12 Закону України “Про інвестиційну діяльність” державне регулювання інвестиційної діяльності включає: - управління державними інвестиціями; - регулювання умов інвестиційної діяльності; - контроль за здійсненням інвестування усіма інвесторами та іншими учасниками інвестиційної діяльності. Управління державними інвестиціями здійснюється загальноукраїнськими, республіканськими (АР Крим) та місцевими органами державної виконавчої влади й управління та включає: планування, визначення умов і виконання конкретних дій з інвестування бюджетних і позабюджетних коштів. Державне регулювання умов інвестиційної діяльності здійснюється шляхом: • системи податків з диференціацією суб'єктів і об'єктів оподаткування, податкових ставок і пільг; • проведення кредитної та амортизаційної політики, в т. ч. шляхом прискорення амортизації основних фондів; • подання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галузей, виробництв; • державних норм, правил і стандартів; • антимонопольних заходів; • роздержавлення та приватизації державної власності; • визначення умов користування землею, водою та Іншими природними ресурсами; • політики ціноутворення; • експертизи інвестиційних проектів будівництва; • ліцензування спеціальних видів робіт у процесі здійснення інвестиційної діяльності в проектуванні, будівництві, вкладенні інвестицій за межі України; • аналізу стану містобудування, прогнозування його розвитку; • контролю за дотриманням інвестиційного законодавства , державних стандартів, норм і правил, затвердженої містобудівної документації, інвестиційних програм і проектів будівництва, раціональним використанням територіальних і матеріальних ресурсів; Державне регулювання у сфері інвестиційної діяльності здійснюється такими органами: • Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України; спеціально уповноваженими на це державними органами: Державним комітетом з будівництва та архітектури – у сфері будівництва; Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку – у сфері інвестування в цінні папери; Фондом державного майна, його регіональними відділеннями та представництвами – при інвестуванні в об'єкти приватизації; Міністерством економіки – щодо реєстрації промислово-фінансових груп (далі ПФГ) та іншими міністерствами й відомствами

 

 

 

 

 

 

 

. Гарантії захисту прав інвестора в українському законодавстві. 

Згідно із Законом України «Про інвестиційну діяльність» держава гарантує стабільність умов здійснення інвестиційної діяльності, додержання прав і законних інтересів її суб'єктів.Умови договорів, укладених між суб'єктами інвестиційної діяльності,зберігають свою чинність на весь строк дії цих договорів і у випадках,коли після їх укладення законодавством встановлено умови, що погіршуютьстановище суб'єктів або обмежують Їх права, якщо вони не дійшли згодиСТОСОВНО зміни умов договору.Державні органи та їх посадові особи не мають права втручатися вдіяльність суб'єктів інвестиційної діяльності, крім випадків, коли такевтручання допускається чинним законодавством і здійснюється в межахкомпетенції цих органів та посадових осіб.Ніхто не має права обмежувати права інвесторів у виборі об'єктівінвестування, за винятком випадків, передбачених цим Законом.У разі прийняття державними або іншими органами актів, що порушуютьправа інвесторів і учасників інвестиційної діяльності, збитки, завданісуб'єктами інвестиційної діяльності, підлягають відшкодуванню цимиорганами у повному обсязі. Спори про відшкодування збитків розв'язуютьсясудом або арбітражним судом відповідно до їх компетенції.Держава гарантує захист інвестицій незалежно від форм власності, а також іноземних інвестицій. Внесені або придбані інвесторами цільові банківські вклади, акції та інші цінні папери, платежі за набуте майно або за орендні права у разі вилучення відповідно до законодавчих актів України відшкодовуються інвесторам, за виключенням сум, що виявилися використаними або втраченими в результаті дій самих інвесторів або вчинених за їх участю.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

. Гарантії захисту прав інвестора міжнародному праві. 

У правовому регулюванні інвестиційної діяльності значну роль відіграють міжнародно-правові гарантії. Цим для нерезидента створюються спеціальні правові норми, близькі прийнятим у світовій практиці правилам або тотожні їм. Так, у міжнародному інвестиційному праві широко поширена категорія “суброгації”, тобто правонаступництва третьої особи щодо прав інвестора. Наприклад, в Угоді України з Бельгійсько-Люксембурзьким Економічним Союзом про взаємне заохочення і захист інвестицій від 20.05.1996 р. передбачено, що приймаюча держава має право зажадати від страхувальника, що одержав у порядку суброгації права застрахованих інвесторів, виконання зобов'язань зазначених інвесторів за законом або за договором (п.2 ст.6). Серед міжнародних договорів варто виділити, насамперед, двосторонні міждержавні угоди про заохочення і захист інвестицій (капіталовкладень); при цьому необхідно відзначити, що вони регулюють не тільки міждержавні відносини, але й відносини між інвестором-приватною фізичною або юридичною особою і приймаючою державою. Таким чином, вирішуючи те або інше юридичне питання, що стосується “нерезидентського” інвестування, слід в першу чергу визначити коло пов'язаних з ним міжнародних угод. При цьому необхідно виходити з того, що діючі міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України (частина перша ст.9 Конституції України). Це означає, що з погляду правозастосування вони є актами прямої дії нарівні з нормами національного законодавства, що, у свою чергу, зобов'язує юрисдикційні органи посилатися в актах, що ними видаються, на норми міжнародних договорів. Судами України пряме посилання в рішеннях на норми міжнародних договорів усе ще рідко практикується. Проте, суд зобов'язаний послатися в мотивувальній частині рішення на закони, якими він керується, тобто на: Конституцію, інші акти законодавства України, міжнародні договори (ст.ст.4, 84 Господарського процесуального кодексу). Значну регулятивну роль відіграють також норми міжнародних організацій, учасником яких є Україна.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності в Україні є:фізичні особи – громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які мають цивільну правоздатність і дієздатність згідно з законами України і постійно проживають на території України;юридичні особи, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України (підприємства, організації та об’єднання всіх видів, включаючи акціонерні та інші види господарських товариств, асоціації, спілки, концерни, консорціуми, торговельні доми, посередницькі та консультаційні фірми, кооперативи, кредитно-фінансові установи, міжнародні об’єднання, організації та інші), в тому числі юридичні особи, майно та (або) капітал яких є повністю у власності іноземних суб’єктів господарської діяльності;об’єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб, які не є юридичними особами згідно з законами України, але які мають постійне місцезнаходження на території України і яким  законами України не заборонено здійснювати господарську діяльність.Щодо цього пункту Закону Д. В. Задихайло справедливо зазначає: „Дискусійним є питання віднесення до суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності об’єднань фізичних та юридичних осіб, які не є юридичними особами, але мають постійне місцезнаходження на території України. Не зовсім зрозуміло тоді, хто є суб’єктом зовнішньоекономічного контракту”:структурні одиниці суб’єктів господарської діяльності, іноземних суб’єктів господарської діяльності, які не є юридичними особами згідно з законами України (філії, відділення, тощо), але мають постійне місцезнаходження на території України;спільні підприємства за участю суб’єктів господарської діяльності, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України;інші суб’єкти господарської діяльності, передбачені Законом України (ст. 3).Вищевикладений перелік суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, закріплений у згаданому Законі. Говорячи про фізичних осіб як суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, слід зазначити, що такими вони визначаються з моменту набуття ними повної цивільної дієздатності згідно  законодавства України, за умов їх постійного проживання в Україні та реєстрації особи як суб’єкта підприємницької діяльності, відповідно до Закону України від 15 травня 2003 року „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців”.

 

 

 

 

 

 

 

. Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Класифікація основних методів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності.  

Очікуваний результат впливу        Стимулюючі Пожвавлюють економічну активність суб'єктів Обмежуючі    Стримують економічну активність суб'єктівВикористання тарифу як засобу регулювання            Тарифні (митні)Передбачають використання митного тарифу Нетарифні (немитні) Не передбачають використання митного тарифу

 

 

 

 

 

 

 

 

Всі методи державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності можна розподілити напрямі та непрямі. Якщо регулювання досягають шляхом впливу на фактори, які перебувають у безпосередньому зв'язку, то це прямі методи. Навпаки, якщо між об'єктом регулювання і його кінцевою метою існує ряд посередницьких ланок, то це непрямий спосіб впливу.До прямих відносять чисто адміністративні заходи. Наприклад, обмеження кількості товарів, які ввозять із-за кордону. На цю величину впливає державний контроль за зовнішніми потоками шляхом використання митних тарифів, ліцензування імпорту тощо. Непрямі методи базуються на використанні таких інструментів, як кредитування, страхування, субсидування, оподаткування агентів зовнішньоекономічної діяльності. Вони здатні справляти стимулюючий або обмежуючий вплив на обсяги і напрямки зовнішньоекономічних угод не інакше, як шляхом регулювання розмірів витрат і прибутків.До конкретних засобів регулювання зовнішньоекономічної діяльності належать:- митний тариф;- ліцензування;- квотування;- інші нетарифні заходи;- фінансові важелі;- організаційно-розпорядчі засоби.Митний тариф - це систематизоване зведення митних тарифів, якими обкладають товари, що ввозять або вивозять. Причинами митного оподаткування є захист внутрішнього ринку і одержання додаткового доходу державою. Спеціальні митні платежі застосовують як захисний захід, якщо товари ввозять на територію країни в таких кількостях або на таких умовах, які завдають чи загрожують завдати шкоди вітчизняним виробникам подібних чи безпосередньо конкуруючих товарів; або вивозу за межі території товарів за цінами суттєво нижчими, ніж ціни експортерів подібних або безпосередньо конкуруючих товарів на момент цього вивозу, якщо такий вивіз наносить або загрожує завдати шкоди інтересам держави.Ліцензування - це видача державними органами дозволу на ввезення або вивезення товарів і послуг. Ліцензування є прямим адміністративним методом регулювання зовнішньоекономічної діяльності та формою контролю держави за зовнішньоекономічною діяльністю підприємств, раціональним використанням ресурсів і збалансованістю імпорту.Ліцензійна система передбачає, що експортер або імпортер повинен мати дозвіл на ввезення або вивезення товарів.

 

 

 

 

 

 

 

. Форма і зміст зовнішньоекономічних договорів (контрактів) 

Суб'єкти   зовнішньоекономічної   діяльності  мають  право укладати будь-які зовнішньоекономічні договори  (контракти),  крім тих, укладення яких заборонено законодавством України Зовнішньоекономічний договір (контракт) укладається  суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності або його представникому простій письмовій формі, якщо інше не передбачено міжнародним  договором України чи законом. Повноваження представника на укладення зовнішньоекономічного договору (контракту) може випли вати з доручення, статутних документів, договорів та інших підстав, які не суперечать цьому закону. Дії, які здійснюються від імені іно  земного суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності суб'єктомзовнішньоекономічної діяльності України, уповноваженим на це на  лежним чином, вважаються діями цього іноземного суб'єкта.  2. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право ук  ладати будь-які види зовнішньоекономічних договорів (конт  рактів), крім тих, які прямо та у виключній формі заборонені зако нами України. Зовнішньоекономічний договір (контракт) може бути визнаний недійсним у судовому  порядку,  якщо  він  не  відповідає  вимогам законів   України  або  чинним  міжнародним  договорам,  згоду  на обов'язковість яких надано Верховною Радою України. . Законом   може   бути   встановлений   особливий   порядок укладення,     виконання     і     розірвання     окремих    видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів). Державна реєстрація зовнішньоекономічних   договорів (контрактів) Зовнішньоекономічний контракт повинен містити: назву, номер договору (контракту), дату і місце його укладення;2) преамбулу - назви сторін-учасників, документи, якими керуються сторони (статути);3) предмет договору (контракту) - інформацію про товар (роботи, послуги), який одна сторона зобов'язана поставити (виконати) на користь іншої сторони (у випадку бартеру - точну назву зустрічних поставок);4) визначення кількості та якості товару - обсягів виконання робіт, надання послуг. В цьому розділі також зазначаються документи та організації, які підтверджують якість товару, певні комерційні гарантії якості, умови перевірки якості або прийняття товару на підприємствах постачальників;5) базисні умови поставки товарів - прийом-здачі виконаних робіт чи послуг, вид транспорту. Фіксуються також спеціальні застереження стосовно дострокової поставки, додаткові інструкції експортерам, умови поставки товарів;6) ціну та загальну суму контракту. У цьому розділі зазначаються:а) базисні умови поставки;б) валюта контракту;в) рівень та спосіб фіксації ціни товару;г) (не) включення у ціну вартості тари, упаковки, маркування;д) загальна сума контракту.

 

 

 

 

 

. Базисні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) купівлі-продажу (поставки) 

­жить до числа країн, у яких застосування правил Інкотермс є обов'язковим. Водночас на органи державної влади покладено обов'язок здійснювати відповідну інформаційну функцію, а саме: публікацію правил Інкотермс та можливих змін, що вносяться до них, а також привести у відповідність до цих правил свою нормативну документацію. Це положення поширюється і на Національний банк України.

 

 

 

 

 

 

За цим Законом такої самої ліцензії потребують імпортні операції резидентів, що здійснюються на умовах відстрочки поставки, коли вона перевищує 90 календарних днів з моменту здійснення авансового платежу або виставляння векселя на користь постачальника імпортованої продукції (робіт, послуг).Законом передбачений наслідок порушення резидентами зазначених термінів: стягнення пені за кожний день прострочення у розмірі 0,3 відсотка від суми неотриманої виручки (митної вартості недопоставленої продукції) в іноземній валюті, перерахованої за офіційним поточним валютним курсом на день нарахування пені. При цьому загальний розмір нарахованої пені не може перевищувати розміру заборгованості. Суб'єктам підприємницької діяльності України при укладенні і виконанні зовнішньоекономічних договорів (контрактів) запропоновано забезпечувати дотримання вимог, передбачених Уніфікованими правилами.В Указі Президента України від 04.10.1994 р. передбачено, що наслідком недотримання зазначених вище вимог є визнання у встановленому порядку недійсними зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які не відповідають вимогам Указу. Названі правила встановлюють два різновиди інкасо: чисте інкасо і документарне інкасо.Чисте інкасо означає інкасо фінансових документів, що не супроводжуються комерційними документами.   Документарне інкасо — інкасо фінансових документів, що супроводжуються комерційними документами, або інкасо комерційних документів, не супроводжуваних фінансовими документами.

 

 

 

 

 

 

 

Відповідно до ст. 33 Закону “Про зовнішньоекономічну діяльність” у сфері зовнішньоекономічної діяльності, що визначається цим та іншими законами України, можуть застосовуватися такі види відповідальності:  - майнова відповідальність. Вона застосовується у формі матеріального відшкодування прямих, побічних збитків, упущеної вигоди, матеріального відшкодування моральної шкоди, а також майнових санкцій. Якщо порушення суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності або іноземними суб'єктами господарської діяльності Закону “Про зовнішньоекономічну діяльність” або пов'язаних з ним законів України призвели до виникнення збитків, втрати вигоди та/або моральної шкоди у інших таких суб'єктів або держави, що порушили закон, суб'єкти несуть матеріальну відповідальність у повному обсязі; - кримінальна відповідальність — вона застосовується лише у випадках, передбачених кримінальним законодавством України.  Згідно зі ст. 37 Закону “Про зовнішньоекономічну діяльність” за порушення цього або пов'язаних з ним законів України до суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності або іноземних суб'єктів господарської діяльності можуть бути застосовані такі спеціальні санкції:  - накладення штрафів у випадках несвоєчасного виконання або невиконання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності своїх обов'язків згідно з цим або пов'язаних з ним законів України. Розмір таких штрафів визначається відповідними положеннями законів України та/або рішеннями судових органів України;  - застосування антидемпінгових процедур у випадках здійснення суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності демпінгу;  - застосування до конкретних суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та іноземних суб'єктів господарської діяльності індивідуального режиму ліцензування у випадках порушення такими суб'єктами положень цього Закону стосовно зазначених в ньому положень, що встановлюють певні заборони, обмеження або режими здійснення зовнішньоекономічних операцій з дозволу держави;  - тимчасове зупинення зовнішньоекономічної діяльності у випадках порушення цього Закону або пов'язаних з ним законів України, здійснення дій, які можуть зашкодити інтересам національної економічної безпеки.Санкції, зазначені в ст. 37 Закону, застосовуються центральним органом виконавчої влади з питань економічної політики за рішеннями судових органів України або за поданням органів державної податкової та контрольно-ревізійної служб, митних, правоохоронних органів, органів Антимонопольного комітету України.

 

 

 

 

 

. Поняття, ознаки і види господарсько-торговельної діяльності. 

Господарсько-торговельна діяльність — діяльність, що її здійснюють суб’єкти господарювання у сфері товарного обігу, спрямована на реалізацію продукції виробничо-технічного призначення і виробів народного споживання, а також допоміжна діяльність, яка забезпечує їх реалізацію через надання відповідних послуг.Залежно від ринку (внутрішнього чи зовнішнього), у межах якого здійснюється товарний обіг, господарсько-торговельна діяльність виступає як внутрішня або зовнішня торгівля.Господарсько-торговельна діяльність може вестися суб’єктами господарювання в таких формах: матеріально-технічне постачання і збут; енергопостачання; заготівля; оптова торгівля; роздрібна торгівля і громадське харчування; продаж і передача в оренду засобів виробництва; комерційне посередництво у здійсненні торговельної діяльності та інша допоміжна діяльність із забезпечення реалізації товарів (послуг) у сфері обігу.Господарсько-торговельна діяльність опосередковується господарськими договорами поставки, контрактації сільськогосподарської продукції, енергопостачання, купівлі-продажу, оренди, міни (бартеру), лізингу та іншими договорами.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

­чення і виробів народного споживання як власного виробництва, так і придбаних у інших суб'єктів господарювання, здійснюються суб'єктами господарювання шляхом поставки, а у випадках, передбачених цим Кодексом, також на основі договорів купівлі-продажу. 2. Законодавством можуть бути передбачені особливості поставки окремих видів продукції виробничо-технічного призначення або виробів народного споживання, а також особливий порядок здійснення поставки продукції для державних потреб. 3. Основні вимоги щодо укладення та виконання договорів поставки встановлюються цим Кодексом, іншими законодавчими актами.  Частина 1 коментованої статті встановлює два види господарських договорів, за допомогою яких опосередковується така форм господарсько-торговельної діяльності як матеріально-технічне постачання і збут, - договір поставки і договір купівлі-продажу. Причому ці договори стосуються матеріально-технічного постачання та збуту як продукції виробничо-технічного призначення, так і виробів народного споживання, незалежно від того, чи є вони результатом власного виробництва, чи придбані в інших суб'єктів господарювання Законодавством можуть бути передбачені особливості поставки окремих видів продукції виробничо-технічного призначення або виробів народного споживання. Ці особливості, крім Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення та поставки виробів народного споживання, встановлюються також Особливими умовами поставки окремих видів товарів (див. ст. 271 ГК) та іншими актами законодавства.Відповідно до коментованої норми законодавством може бути передбачений особливий порядок здійснення поставки продукції для державних потреб. Наприклад, Законом України «Про поставки продукції для державних потреб» встановлено загальні правові та економічні засади формування, розміщення і виконання на договірній (контрактній) основі замовлень держави на поставку (закупівлю) товарів для задоволення державних потреб суб'єктами господарської діяльності України всіх форм власності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Кількість товару, що підлягає поставці, може бути встановлена у відповідних одиницях виміру (штуки, тонни, квадратні метри, кубічні метри тощо) або грошовому вираженні (в тому числі в іноземній валюті). Загальна кількість та часткове співвідношення товарів (асортимент, сортамент, номенклатура) за сортами, групами, підгрупами, видами, марками, типами, розмірами визначаються специфікацією за згодою сторін, якщо інше не передбачено законом. Специфікація є невід'ємною частиною договору поставки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

. Предмет, кількість і асортимент поставки. 

­тіями. У цьому разі строком (періодом) поставки продукції виробничо-технічного призначення є, як правило, квартал, а виробів народного споживання, як правило, - місяць.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

7. Договором може бути передбачений порядок поставки недоодержаної покупцем у встановлений строк кількості товарів. За загальним правилом, що тривалий час було закріплено в законодавстві про поставки, і договірною практикою, що склалася, кількість товарів, недопоставлених постачальником або невибраних покупцем в одному кварталі (місяці тощо), підлягає поповненню відповідно в наступному кварталі (місяці тощо).

 

 

 

 

. Якість товарів, що поставляються. 

­нам), якщо сторони не визначать у договорі більш високі вимоги до якості товарів. 2. Номери та індекси стандартів, технічних умов або іншої документації про якість товарів зазначаються в договорі. Якщо вказану документацію не опубліковано у загальнодоступних виданнях, її копії повинні додаватися постачальником до примірника договору покупця на його вимогу. 3. У разі відсутності в договорі умов щодо якості товарів остання визначається відповідно до мети договору або до звичайного рівня якості для предмета договору чи загальних критеріїв якості. 4. Постачальник повинен засвідчити якість товарів, що поставляються, належним товаросупровідним документом, який надсилається разом з товаром, якщо інше не передбачено в договорі. 5. У разі поставки товарів більш низької якості, ніж вимагається стандартом, технічними умовами чи зразком (еталоном), покупець має право відмовитися від прийняття і оплати товарів, а якщо товари уже оплачені покупцем, - вимагати повернення сплаченої суми. 6. У разі якщо недоліки поставлених товарів можуть бути усунені без повернення їх постачальнику, покупець має право вимагати від постачальника усунення недоліків у місцезнаходженні товарів або усунути їх своїми засобами за рахунок постачальника. 7. Якщо поставлені товари відповідають стандартам або технічним умовам, але виявляться більш низького сорту, ніж було зумовлено, покупець має право прийняти товари з оплатою за ціною, встановленою для товарів відповідного сорту, або відмовитися від прийняття і оплати поставлених товарів. 8. У разі якщо покупець (одержувач) відмовився від прийняття товарів, які не відповідають за якістю стандартам, технічним умовам, зразкам (еталонам) або умовам договору, постачальник (виробник) зобов'язаний розпорядитися товарами у десятиденний строк, а щодо товарів, які швидко псуються, - протягом 24 годин з моменту одержання повідомлення покупця (одержувача) про відмову від товарів. Якщо постачальник (виробник) у зазначений строк не розпорядиться товарами, покупець (одержувач) має право реалізувати їх на місці або повернути виробникові. Товари, що швидко псуються, підлягають в усіх випадках реалізації на місці.

 

 

 

 

 

 

 

5. Частина 5 коментованої статті встановлює, що постачальник (виробник) гарантує якість товарів у цілому, включаючи їх комплектуючі вироби і складові частини. Тому за загальним правилом гарантійний строк на комплектуючі вироби і складові частини вважається рівним гарантійному строку на основний виріб.

 

­ність і в тому разі, якщо покупець прийняв некомплектні вироби.

 

. Правове регулювання контрактації сільськогосподарської продукції. 

У договорі контрактації можуть бути передбачені також інші санкції за невиконання або неналежне виконання зобов'язань відповідно до вимог ГКУ.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

. Правове регулювання енергопостачання. 

Відповідальність за порушення правил користування енергією встановлюється законом.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Припинення товарної біржі відбувається за рішенням загальних зборів членів біржі, а також за рішенням суду у випадках, передбачених законом (ст. 282 ГКУ).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

. Оренда майна у сфері господарювання. 

Це правило не стосується оренди структурних підрозділів підприємств, заснованих на приватній та колективній власності. 5. Законом може бути встановлено перелік державних та комунальних підприємств, цілісні майнові комплекси яких не можуть бути об'єктом оренди. Так, не можуть бути об'єктами оренди цілісні майнові комплекси державних підприємств, їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць), що здійснюють діяльність, пов'язану з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, а також цілісні майнові комплекси казенних підприємств.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

. Умови договору оренди. 

Договором оренди може бути передбачено право орендаря на викуп об'єкта оренди. У такому разі в договорі мають бути визначені відповідно до закону умови викупу орендованого майна.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

наймодавцем, якщо буде встановлено, що це сталося внаслідок особливих властивостей абонедоліків речі, про наявність яких наймач не був попереджений наймодавцем і про які він не знав і не міг знати (ч. 2 ст. 780 ЦК).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Податковий період, порядок обчислення орендної плати, строк сплати та порядок її зарахування до бюджетів застосовується відповідно до вимог статей 285-287 цього розділу.

 

. Оренда державного та комунального майна. 

­ло право передати в оренду структурний підрозділ (філію, цех, дільницю) або нерухоме майно (будівлю, споруду, приміщення) площею понад 200 кв. м, воно (підприємство) повинно одержати дозвіл Фонду державного майна України, його регіонального відділення, представництва. Якщо майно перебуває у власності Автономної Республіки Крим або у комунальній власності, то такий дозвіл може бути наданий органами, уповноваженими Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування управляти майном.

 

 

. Суборенда державного та комунального майна. 

Оскільки коментована стаття не встановлює іншого, до договору суборенди мають застосовуватися положення ГК про договір оренди.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

. Викуп (приватизація) об’єкта оренди. 

До статутного фонду товариства вноситься державне майно, здане в оренду (за винятком майна, що не підлягає приватизації або щодо якого встановлено особливий порядок приватизації), та майно, що є власністю орендар

 

 

 

 

 

Якщо орендар не виконує обов'язку щодо повернення речі, орендодавець має право вимагати від орендаря сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

. Міна (бартер) у сфері господарювання. 

Законодавством можуть бути встановлені також інші особливості здійснення бартерних (товарообмінних) операцій, пов'язаних з придбанням і використанням окремих видів майна, а також здійснення таких операцій в окремих галузях господарювання.

 

Розрізняються товарні склади загального користування і відомчі, які обслуговують певні організації. Останні можуть, але не зобов'язані брати на збереження майно сторонніх організацій. Такі склади існують на транспорті, при оптових торгових та інших організаціях. Договір зберігання майна на відомчих складах може регулюватися відомчими й іншими нормативними актами. Наприклад, на митницях України існують митні ліцензійні склади для зберігання товарів у режимі митного складу. Для цього використовуються спеціально обладнані приміщення, резервуари, майданчики.

 

 

 

 

. Поняття та ознаки комерційного посередництва (агентської діяльності). Підстави виникнення агентських відносин. 

3) внаслідок схвалення угоди, яка укладена агентом з перевищенням повноважень.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

. Агентський договір, його зміст і виконання. 

. Взаєморозрахунки в агентських відносинах. 

 

Порядок відшкодування збитків у своїй основі визначається ст. 623 ЦК України, відповідно до якої боржник, що порушив зобов'язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов'язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, - у день пред'явлення позову, якщо інше не встановлено

 

. Загальні положення про захист прав суб’єктів господарювання. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

). До цих органів відносяться органи податкової служби, що розглядають скарги платників податків у порядку адміністративного оскарження (апеляційного узгодження). Дані органи покликані розглядати скарги суб’єктів господарювання на неправомірні рішення податкових органів. Органи адміністративно-податкового оскарження займають особливе місце в структурі інших адміністративних органів, до яких подаються скарги на рішення та дії нижчестоящих органів управління.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Прокурор має рівні прав з іншими учасниками судового засідання.

 

 

 

 

 

 

Рішення третейського суду (арбітражу) виконується сторонами добровільно у встановлені ним терміни, а якщо термін виконання в рішенні не зазначений, воно підлягає негайному виконання. Невиконані в строк рішення виконуються відповідно до закону та міжнародних договорів.

 

 

 

 

 

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Загрузка...

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

− 2 = 2